ЮРІЙ СБІТНЄВ: «НЕМА У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЗАГАДКОВІШОГО ТВОРУ…»

   Відомого письменника Юрія Сбітнєва в нашім краї вже знають. Ми розповідали про роман-дилогію «Великий князь» і про роботу «Великою княгинею». Великий князь – дядько новгород-сіверського Ігоря Святославича, героя «Слова…», Велика княгиня – племінниця Ігоря і авторка «Слова». Писали також про новгород-сіверське коріння письменника, про його погляди на минуле і майбутнє Новгорода-Сіверського.

   І от Юрій Миколайович приїхав до нас з новою книгою – «Тайны родного Слова. Мое прикосновение к «Слову о полку Игореве». Її презентація відбулась у рамках святкування подвійного ювілею «Слова».

   «Слово о полку Ігоревім» - найзагадковіше явище руської і світової культури, - пише в новій книзі Юрій Сбітнєв. – Воно все таїна: текст, прочитаний кожним дослідником по-своєму, зміст і мета, яку переслідував автор, і, нарешті, сам автор, і навіть ті, хто першим реконструював і переклав на сучасну мову, - все це до сих пір залишається загадкою».

   Але ж, додамо від себе, ця загадковість і причаровує так до «Слова…».

   У кінці 80-тих, на зустрічі російської інтелігенції, Юрій Сбітнєв назвав «Слово…» руським Євангеліє. Бо воно, «як і Новий завіт, в читанні невичерпне…»

   Тож яке «Слово» у прочитанні Юрія Сбітнєва? А треба сказати, що це читання триває довго – з 8 класу і донині. Читання скрупульозне – об’їжджено, обійдено у пошуках слів з темних місць «Слова» чи таких, трактування яких викликало сумнівів, чимало губерній Росії і областей України. Читання захоплене…

   Отож, похід, на переконання Юрія Сбітнєва, переслідував не «…отмщение за землю Русскую». «В Ігоря мета була зовсім інша – висока і благородна: зміцнити мир із сусідами й «поискать града Тьмуторокани» - відродити древнє руське князівство, дати вихід до семи морів». Тобто, Ігор продовжував політику свого діда – Олега, котрого ми всі помилково називаємо Гориславичем. Ігор йшов знайти і відродити Тьмуторокань – тисячі доріг місто, дідове князівство. «Переломить копье о край поля половецького» - те саме, що закопати томагавк чи викурити трубку миру. І княжа рать супроводжувала обози головних учасників походу – людей майстрових…

   - А не вдався похід, бо Ігоря зрадили. Як зрадили раніше його дядька – теж Ігоря, - казав на презентації письменник, маючи на увазі свого героя – Великого князя.

   Юрій Сбітнєв – людина відверта. «Слово…», каже прямо, треба читати, а не вивчати його за літописами. Так, читати, встановлюючи значення кожного «темного» чи не зовсім прозорого слова. І багато уривків зі «Слова» у перекладі дослідника зазвучали зовсім по-новому – зрозуміло, інколи й по-рідному, нагадуючи про давні звичаї чи вписуючись в історичний контекст.

   Розшифрувавши слово «ходина» (відіслана чоловіком дружина, розведениця, як по-сучасному) і вникши у родинні зв’язки, Юрій Сбітнєв знайшов автора, вірніше, авторку, «Слова…» - творящу суть нового часу княгиню Болеславу (християнське ім’я – Марія). Ігореві – племінниця, київському Святославу, що зронив золоте слово (до речі, дуже коротке) – донька. З Ярославною разом росла, її матері, княгині Ользі, вважай, прийомна дитина – «коганя хоті», кохане дитя. Братові Володимиру Галицькому дружиною була…

   Любов, яку висловила до героїв слова Болеслава – до Ігоря, Святослава, Ярославни – ще одне підтвердження її авторства.

   Який жанр «Слова…»? Поема, пісня?.. І те, й інше, якщо зважити, вірно. Але найправдивіше сказати: «Слово…» - це плач. А плачі на Русі виконувались і виконуються тільки жінками.

   Нам, сіверянам, треба бути вдячними: Юрій Сбітнєв не просто співає славу молодості древнього міста, він повертає Новгороду-Сіверському те, що було втрачене в історичній круговерті. Наша Болеслава. Наш Путивль, і на його кручі плакала Ярославна. Так, стверджує дослідник, (і в цьому він не перший) Путивськ стояв на Десні – укріплений град зовсім поруч з Новгородом-Сіверським, на кручі, що висить над сьогоднішнім Путивськом. А на Сеймі був Путимль, коли став Путивлем – невідомо. І ніяких слідів укріплень не зберіг. То чи були вони?

   Глава, присвячена Плачу Ярославни і Путивлю – Путивську, - найпоетичніша в книзі. Не вірш у прозі – у прозі спів.

  «Ранняя рань и тёплая звень надо мной. И плывёт тишина над землёю от края до края. Вдруг в самом зените возникла белая птица, чуть-чуть озолоченная ещё незримым первым  солнечным лучом. Гляжу и глазам не верю: раскинув крылья, плывёт по утреннему небу белая лебедь. Несёт её стремитель­ная голубая река, там, в вышине, в простор неоглядный. И кычет лебёдушка, и зовёт кого-то, и плачет... Кого зовёшь? О ком плачешь, белая лебедь? Восшумела молодая листва на одиноком дереве рядом, утренняя звень пролилась в луговую зелень нарождающегося лета».

   Хто й коли ще проспіває таку пісню цим просторам?

   А на презентації книги, що відбувалась 3 липня у центральній районній бібліотеці, ветеран культури, поціновувачка красного слова Валентина Гладкова подарувала Юрію Сбітнєву букет польових квітів з Путивської гірки.

   Юрій Миколайович говорив про те, як увійшло в його душу «Слово…», як вивчав літописний спадок Київської Русі, як «знаходились» слова зі «Слова…» і «приходили» герої історичних книг. Говорив і про спілкування з Д. Ліхачовим.

   Як справжній внесок у науку розцінив представлену книгу кандидат філологічних наук Святослав Воїнов.

   - Будь-який словіст буде дякувати. І заздрити…

   Хороші слова – від бібліотекаря Олексія Свириденка, вчителя з Вороб’ївки Михайла Школодберди, священика Української православної церкви Київського Патріархату отця В’ячеслава.

   Отож, ще одна книга про «Слово…» з нами. До речі, чудово оформлена чернігівською художницею Оксаною Гриньовою. І вийшла вона у Чернігові.

   Чи вірити тому, що автор «Слова…» - жінка, княгиня Болеслава? Тут думки ніхто нікому не нав’язує. Як і щодо прочитання «Слова…» Юрієм Сбітнєвим. Будуть нові версії, неодмінно будуть! Це ж – руське Євангеліє. Безкінечне у читанні.

Галина НЕЗАБУДКА.